Як відомо, центром Львова, збудованого Данилом Галицьким, була площа, що нині називається Старий Ринок. Після захоплення міста польським королем Казимиром III у 1349 році центр Львова перенесли трохи на південь. Забудовували це місце ремісники, запрошені королем з Німеч¬чини. У Польщі майстрів відповідної кваліфікації не було, а місцевому населенню Казимир не довіряв.

Німці будували за звичьним для себе зразком: центральна площа, оточена житловими кварталами, лінія укріплень. Площа дістала назву Рінг (кільце, замкнений простір). У місцевій вимові це слово трансформувалося у «Ринок». Таким чином площа дала назву базару, а не навпаки. Протягом багатьох століть площа Ринок була центром жвавого життя Львова — економічного, політичного, культурного. Тут вирував базар. На ньому зустрічалися перси і англійці, турки і голландці, росіяни і французи. Тут розташувалося міське управління. 

На площі виконували судові вироки, влаштовували різні урочистості. Не було, мабуть, такої події в історії середньовічного Львова, яка оминала б Ринок. 1410 року у Львів привезли 52 прапори військ Тевтонського ордену, захоплені під Грюнвальдом. На Ринку їх кинули у болото — за давнім звичаєм переможців. Бачив він і російське посольство, яке підписало тут у 1686 році Вічний мир, вітав могутню постать Петра І, славив героїв-гайдамаків. Ринок нерідко ставав місцем виступів львівської бідноти. Камені площі щедро политі кров'ю злидарів. І 1848 року старий майдан став центром революційних подій. Другого листопада його зайняли ремісники і студенти. Повстання було жорстоко придушене. 1944-го на Ринку точилися запеклі бої радянських воїнів із гітлерівськими окупантами. По нинішній день площа не втратила свого значення. Тут розташовані міськрада, культурні установи. Пам'ятки старовини, приваблюють численних туристів. Львівський Ринок — унікальне явище в містобудуванні. Його вирізняють дві особливості. Перша полягає в тому, що від майдану відходить вісім вулиць, по дві з кожного кута. Таке зустрічається дуже рідко. Як правило, від середньовічних площ відходить по дві-три вулиці.  

Друга особливість — на площі були... вулиці. Із північного і східного боків ратуші стояло 11 будинків, так званих «серед-ринкових кам'яниць», які утворювали три вулиці. Це місце зараз займають газони. Якщо уважно придивитися до будинків Ринку, то впадає в око, що більшість з них має на фасаді по три вікна на поверсі. Є бу¬динки і з чотирма та шістьма вікнами. У чому ж річ? Протягом сторіч на Ринку селилася міська верхівка. Головним чином купці, котрі хотіли мешкати якомога ближче до місць своїх торговельних інтересів. Уже в XIV ст. у Львові діяло правило, за яким представники нешляхетських станів — купці, ремісники, лікарі — могли будуватися на Ринку тільки на три вікна. Причиною служило те, що кожне вікно використовувалося під крамницю чи майстерню. Дотримуючись принципу рівних можливостей, характерного для раннього капіталізму (хоча, звичайно, до капіталізму було ще далеко), й встановили це правило. А шляхта та духовенство мали право будуватися і в шість вікон. 

Щодо 4- і 5-вікон-них забудов — це пізніші переробки, десь з XVIII—XIX століть, коли правило «рівних можливостей» втратило свій економічний сенс. Довший час будинки Ринку були дерев'яними, зведеними у готичному стилі. Конфігурація їх визначалася розмірами земельної ділянки. Тому споруди були вузькими та довгими. У XIV — першій половині XVI століття багато будинків — одноповерхові. Взагалі треба зазначити, що поняття «поверх» з'являється тільки в період Відродження. А до того часу розчленування будинку у горизонтальній площині на однакових рівнях не використовували. Усілякий великий середньовічний будинок мав вигляд лабіринту з коридорів, сходів, переходів тощо, що з'єднували різні частини, розташовані на різних рівнях. У кожному з будинків були глибокі підвали, де зберігали товари. Як показали недавні дослідження, підвали деяких будинків використовувалися для влаштування гіпокауста — системи повітряного огрівання. На початку червня 1527 року Львів знищила страшна пожежа. 

Від усього міста (разом з передмістям) залишилися тільки ратуша і один будинок. Він, за переконанням деяких львів'ян, зберігся лише завдяки заступництву богородиці. Не дивно, що будинок глибоко шанували релігійні вірники і дозволили його розібрати тільки 1786 року. Вогонь знищив і кам'яні укріплення. На храмах поплавилися дзвони. Вітер заніс палаючі головешки на Високий Замок — так згоріла одна із веж. Звідси полум'я перекинулось на Знесіння: воно згоріло дотла. Поступово місто відбудовувалося. 1540 року міська рада спеціальною постановою заборонила зводити в середмісті дерев'яні будинки. А через деякий час до Львова прийшов новий архітектурний стиль — Відродження. Місцеві патриції замовляли проекти будинків іноземним зодчим — переважно італійцям. Так, протягом XVI—XVII століть утворився унікальний ансамбль площі Ринок — єдиний у нашій країні. Його особливістю є те, що ці будинки й досі використовують за прямим призначенням, тобто для житла. Щоправда, як у них мешкати — це вже інше питання. Кожен будинок споруджувався не тільки за індивідуальним проектом (це було своєрідною формою реклами для господаря). Він ще й мав свій, неповторний колір. Ту львівську поліхромію було відновлено лише кілька років тому — завдяки величезній праці співробітників Історико-архітектурного заповідника.  

Як уже згадувалося, на Ринку зосереджувалося міське управління, в тому числі й комунальні служби. Не секрет, що однією з найболючіших проблем сьогоднішнього Львова є водопостачання. А між тим, ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді (в XV ст. на Ринку був ставок) уже документами 1407 року згадується перший водогін, яким йшла джерельна вода з-за міста. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вживання. Поступово кількість водогонів зростала. Але й досі не знаємо місця отих джерел, звідки вони пролягали. Водогони сходилися на Ринку в крамницю зі східного боку ратуші, яка була прикрашена величезною бронзовою статуєю німфи Мелюзіни і називалася її іменем. А вже звідти дерев'яними трубами вода подавалася в будинки. Та місто росло, однієї криниці стало замало. 1697 року спорудили ще одну, на південно-західному розі площі, її прикрашала статуя Нептуна. 1744 року з'явилася третя криниця — на південно-східному розі. Воду з цих криниць брали не всі, а лише найзаможніші домовласники. 

Решта ж пила воду з криниць, викопаних на території міста, тобто погану. 1793 року на Ринку спорудили чотири фонтани. Для двох з них використали старі криниці (нині — «Діана» і «Нептун»). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану статуєю персонажа давньогрецької міфології. І кожен з них був розташований у центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. Фонтани робив відомий скульптор Гартман Вітвер. З південного боку ратуші стояло велике кам'яне корито — мірка для зерна. Пам'ятаймо, що до початку ХІХ ст, в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто мало свої власні одиниці міри довжини, об'єму і ваги. А у Львові еталоном служило оте корито, що з'явилося на площі 1598 року. На західному боці Ринку, де зараз квітник, було місце страт, яке часто неправильно називають Лобним місцем. Тут же з 1564 року стояв так званий «стовп ганьби» — спочатку дерев'яний, а згодом — кам'яний. Він мав чотири грані і вгорі вінчався скульптурною групою: кат і богиня правосуддя Феміда — спина до спини. Цей стовп дуже постраждав, коли впала вежа ратуші у 1826 році. Зараз він — в історичному музеї. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. 

На кілька днів до них приковували, «виставляючи на ганьбу», дрібних крадіїв, п'яниць, хуліганів. Тут же виконувалися і смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Але смертю карали тут тільки дворян. Так були страчені молдавські господарі (князі) Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року — національний герой українського і молдавського народів, один з керівників запорозького козацтва Іван Підкова. «Стовп ганьби» не був єдиним місцем покарання. 1594 року до стіни однієї з середринкових кам'яниць прибили довгий ланцюг з обручем. До нього припинали сварливих жінок... Характерна риса Ринку — тротуари, що, за твердженням відомого мандрівника Груневега, були найширшими у всій Європі: ними могли йти навпроти одна одній аж... дві пари. 

Проте всю площу не спромоглися замостити. Бруд був жахливий, адже каналізації як такої місто не знало — усе сміття викидали просто на вулицю. Розповідали, що імператор Йосиф II, коли приїхав до Львова, то на Ринку його карета, запряжена шестіркою коней, загрузла. Імператора вийняли з карети на руки, а карету витягали волами. Упорядковувати Ринок, почали тільки наприкінці XVIII ст. Замостили, поставили, як уже згадувалося, фонтани. Десь у 60-х роках XIX ст. Ринок дістав газове освітлення; аж в 1952-му його замінили електричним. Площа Ринок — унікальний комплекс пам'яток архітектури. Для його збереження робиться чимало, проте все ж менше, ніж хотілося б. Добре, що передбачено ліквідацію тут трамвайного руху. 

Будинок № 1 — львівська ратуша, серце міста, 1356 року Львів дістав самоуправління за так званим «магдебурзьким правом». Це означало підпорядкування Львова безпосередньо королю і керівництво містом виборними органами — Радою і Лавою (судом). Рада і Лава обиралися львів'янами. Ззовні все виглядало дуже гарно і демократично.

Та дійсність була не такою ідилічною. Бо Львів, як і всі інші міста Польщі, за винятком, Гданська, ніколи не мав достатньої економічної і політичної сили, аби повністю бути незалежним від втручання феодалів у справи міста.Щодо «демократичної» системи виборів, то вона виглядала так. Жінок, які на той час становили приблизно 65 відсотків населення, до участі у виборах не допускали. Позбавлені «голосів» були й некатолики: українці, вірмени, євреї. А з тої невеликої решти населення могли брати участь у виборах тільки домовласники середмістя. Таким чином влада зосереджувалася в руках 50 родин (або ж одного процента мешканців Львова). 

Вони безконтрольно розпоряджалися величезними прибутками міста, нікому не звітуючи. Магістрат засідав у ратуші (слово походить від німецького «ратхауз», що означає «будинок ради»). Про найстарішу ратушу Львова знаємо дуже мало — тільки те, що вона була дерев'яною і згоріла у 1381 році. Тоді ж згоріли всі документи — втрата для історії Львова, яку компенсувати неможливо. Невдовзі ратушу відновили. 1404 року на ній з'явився годинник. Наприкінці XV століття були проведені деякі реставраційні роботи, що до певної міри змінило вигляд ратуші. У 1617—1619 роках її взагалі перебудували. Стару вежу частково знесли і на цьому ж фундаменті встановили нову, восьмигранну, з чотирма циферблатами годинників. Вежа була обведена балконом, по якому ходив сторож. Консолі балкона виконали у вигляді левів. Ви¬сота вежі дорівнювала 58 метрам. На її шпилі красувався флюгер з позолоченого металу у вигляді лева — емблеми міста (нині зберігається у Львівському історичному музеї). 

Зал Ради був обвішаний портретами королів і полководців; всюди милували око дорогі килими. До речі, в них цікава історія. Тогочасний закон вимагав, аби торгівля між іноземними купцями у Львові велася тільки через перекладача. Існував звичай, за яким кожний тлумач повинен був щороку дарувати місту один чи два килими. Ясна річ, якість килима була своєрідною оцінкою професійних якостей перекладача — не тільки щодо знання мов, але й щодо дипломатичних здібностей. Поступово виникла так звана «львівська консулярна колекція килимів», що славилася на всю Європу. До наших днів вона не дійшла, напевно, її захопили шведи в 1704 році. Поруч із залом Ради була скарбниця, де зберігалося найцінніше майно Львова — документи про його привілеї. Біля входу в ратушу на високому кам'яному стовпі стояв кам'яний лев. 

Ратуша будувалася за розпорядженням бургомістра Львова М. Кампіана і на його кошти. Оскільки з робочою силою було сутужно (М. Кампіан не любив багато платити), то до будівництва залучали різного роду асоціальні елементи — п'яниць, волоцюг, інший набрід. Далеко ходити не треба було — у підземеллях ратуші розташувалися в'язниці... Як ми вже згадували, в ратуші засідав міський суд. Він мав право засудити людину до смерті. На знак цього, за спиною війта — голови суду — висів величезний меч. Зараз він, як і «мечі правосуддя», якими виконували вироки, — у Львівському історичному музеї. Давня легенда розповідає, що якось суд виніс несправедливий вирок. З того часу в ніч перед стратою коридорами ратуші літала чорна труна. От книга вироків львівського суду — і на першій сторінці запис: «Пам'ятай про чорну труну...». З часом до цоколя ратуші були зроблені прибудови. Згодом їх почали розбирати, і з таким азартом, що пошкодили сам цоколь. 14 липня 1826 року вежа завалилася, загинуло восьмеро людей. Цікаво, що, попри явний аварійний стан, спеціальна комісія визнала вежу цілком придатною. Якраз під час складання цього акта вежа й завалилася — комісія ледь встигла врятуватися. 

Сам акт зберігається нині у Львівському центральному історичному архіві УРСР. Закладання нової ратуші відбулося 21 жовтня 1827 року з великою урочистістю, в присутності губернатора та архієпископа. Пролунав навіть артилерійський салют. Ратушу звели в 1830—1835 роках у стилі віденського класицизму. Оцей четвертий варіант й дійшов до наших днів. Тільки не цілком у первісному вигляді. Колись вежа ратуші мала завершення у вигляді купола. Але... 1 листопада 1848 року у Львові спалахнуло повстання. Ремісники і студенти захопили Ринок, спорудили тут барикади. За наказом генерала Гамерштейна, почалося бомбардування міста — з гармат і бойовими ракетами. 

Одна з ракет влучила у вежу ратуші. Вона загорілася. Спалахнув і провалився всередину купол. Військо не допускало до гасіння пожежі. Будинок відновили 1851 року. Тільки завершення зробили не купольним, а бланковим, подібним до середньовічного замку. У 1852 році вежу прикрасив новий годинник. А 1883 року тут було встановлено перший у Львові телефон, який з'єднав магістрат з деякими установами і пожежною командою. У ратуші засідав магістрат, тут же мешкав президент міста. Магістрат містився у ратуші й за часів буржуазної Польщі. Щороку безробітні приходили сюди (традиційно, мабуть,) і вимагали роботи, їм, теж традиційно, відмовляли. І тоді безробітні, знову ж за традицією, били в ратуші вікна. Про це розповідають архівні документи. 

Львів належить до давніх, але не найстаріших городів Галицької землі. До часу його постання існував вже знаний своїм історичним значенням Галич, Звенигород, а в околицях теперішнього Львова менші укріплені городи такі, як Підгородище, Завадів, Грибовичі, Страдч, Щекотин, Домажир, Рокітна та ін., розташовані на горбах Розточч чи на схилах північного берега Поділля. Археологічні знахідки свідчать, що в найближчій околиці здавна були якісь оселі, але на терені давнього міста не знайдено ніяких пам'яток, які говорили б про існування постійної доісторичної оселі. Засновником Львова був галицький король Данило Романович.

Побудова цього міста близько 1250 р. вказує на те, що його зродили в першій мірі потреби військово-стратегічні, оборона галицьких володінь від татарських набігів, а також господарські, необхідність створення нового торгівельного центру на шляху з Побужжя і Наддніпрянщини до Наддністрянщини, після занепаду Звенигорода.Слід зазначити велике організаційне чуття засновника міста, що так уміло підшукав місце під будову нового міста, саме на стику Розточчя і Поділля, що ділять Схід від Заходу (басейн Дніпра і Дністра від басейну Вісли), а одночасно у воротах, крізь які проходить шлях із східної у західну Європу, з Чорномор'я у Прибалтику.

Львів пройшов з галицькою землею цілу історичну долю, зазнавши нераз страшних потрясінь. Його зовнішнє обличчя, життєвий простір, чисельний та національний склад, зайняття та культура його мешканців мінялися не тільки під впливом ходу сторіч, але й під впливом тих історичних безнастанних змін, що тут наставали впродовж 700-річного існування міста. Так, від 1250 до 1340 рр. Львів був княжим містом галицького князівства під володінням Романовичів. В роках 1340-1349, коли вимер рід Романовичів, ним править воєвода Дмитро Детько, як намісник литовського князя Любарта, потім – польський король Казимир (1349-1370 рр.). В цей час (1356 р.) місто одеримало Магдебурське право. В 1370 році перейшов Львів під угорське правління, яке виконував від 1372 по 1379 р. Володислав Опольський з шлезької лінії Пястів, потім угорські урядники, а в роках 1385-1387 знов Володислав Опольський. В інтервалі 1387-1772 рр. 

Львів знаходиться під володінням Польщі, а далі, як столиця Галичини і Володимирії, під владою Австрії (до 1914р.). Революційні події 1848 р. в Європі збудили політичну та культурну активність українців. У травні цього року у Львові було засновано Головну Руську Раду – першу українську політичну організацію та надруковано першу газету українською мовою "Зоря Галицька". У 1868 р. у Львові виникло товариство "Просвіта", яке невдовзі вкрило мережею читалень всю Галичину. Створене 1873 р. товариство ім.Т.Шевченка, реорганізоване у 1892 р. в наукове, розгорнуло дослідницьку діяльність в галузі українознавства. Від 3 вересні 1914 року до 22 червня 1915 року, в часі російської окупації був центром Галицького губернаторства, а потім знов переходить до Австрії, де залишається до її розпаду. 1 листопада 1918 р. Військовий Комітет, очолюваний Дмитром Вітовським, захопив владу у Львові, а 9 листопада цього ж року було проголошено ЗУНР (на чолі уряду став Кость Левицький). 21 листопада 1918 р. Львів зайняли польські війська. Рішенням Ради амбасадорів з 14 березня 1923 року Львів і Галичину остаточно передано Польщі, в якій він став столицею Львівського воєводства аж до німецько-польської війни 1939 року.

Міжвоєнний період позначений наростанням українського визвольного руху. Консолідуються національні політичні партії, колишнім керівником стрілецтва полковником Євгеном Коновальцем створюється підпільна Українська Військова організація. На її базі в 1929 р. постає Організація Українських Націоналістів. Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 р. Західну Україну було приєднано до Радянського Союзу. З 23 вересня 1939 по 30 червня 1941 р. Львів був обласним центром Львівської області в складі УРСР. Після приходу збройних сил німецької армії, 30 червня 1941 Степан Бандера проголосив відновлення української державності у Львові, та утворення Українського Державного Правління на чолі з Я. Стецьком. Після арешту членів УДП 1 липня 1941 р. німецьким командуванням було проголошено прилучення Галичини, як окремого дистрикту, до Генерального Губернаторства і Львів став столицею Галичини. З моменту окупації на території Галичини зароджується рух опору. У 1942 р. окремі розрізнені збройні формування організовуються в регулярну Українську Повстанську Армію під командуванням генерала Романа Шухевича (Тараса Чупринки).

Керуючись ідеєю незалежної України, УПА воювала як проти фашистської Німеччини, так і проти Радянського Союзу. 27 липня 1944 р. радянські війська здобули Львів і він знову став обласним центром в складі УРСР. У травні 1989 р. – створюється Народний Рух України, Львів стає одним з перших в Україні осередків видання демократичної преси. Вийшла з підпілля Українська Греко-Католицька Церква, відродилася і Українська автокефальна православна церква. Комуністична влада в регіоні фактично була ліквідована в 1990 р. внаслідок перемоги на виборах до Верховної, обласної, районної і міських рад представників демократичної опозиції. 14 квітня 1990 року В'ячеслава Чорновола обрано головою Львівської обласної ради, а з 1991 року, після утворення незалежної Української держави Львів став обласним центром Львівської області і водночас центром українського національного відродження.

Одного разу колегія лавників не досить ретельно розглянула судову справу і засудила невинного чоловіка на кару смерті. Згодом знайшли справжнього винуватця злочину, але було вже пізно -- невинний постраждав. Після цього у ратуші почала з'являтися чорна труна, як грізна пересторога для неправдивих суддів.