Свято свят і торжество торжеств - так називають християни світле Христове Воскресіння. Приготування до Великодня розпочинаються фактично з настанням Великого посту, а завершується цикл свят Трійцею. До наших днів збереглося чимало традицій, сакрального змісту яких чимало хто уже й не знає. Найбільше наповнені різноманітними народними ритуалами Страсний тиждень, Великдень та Провідна неділя.

Страсний тиждень - сім днів в очікуванні дива

Останній тиждень перед Великоднем називається Страсним, на спомин святих страстей Господніх. Це тиждень найсуворішого посту, кожен день мав свої традиції. Так, у понеділок починали прибирати в оселі та на подвір’ї, у вівторок прасували одяг, у середу завершували роботи на полях і городах та готувалися до випікання пасок.

Найбільше ж обрядів і дійств припадає на Страсний, або Чистий четвер. Традиційно цього дня випікають паски. В Чистий четвер потрібно підготувати до Великодня своє тіло, тобто ретельно вимитись, особливо це стосується дітей і хворих, адже вода цього дня змиває усі хвороби та захищає від негараздів. Виготовлена в Чистий четвер страсна свічка захищає оселю від пожеж, а тих, хто в ній мешкає, - від хвороб.

Найважливіші богослужіння у храмах теж починають правити з четверга. Великий четвер - це день згадки про Таємну вечерю. Тоді Ісус Христос умив ноги дванадцятьом апостолам. Тепер на спогад про євангельську подію це робить кожен єпископ: обирає дванадцять найдостойніших священиків єпархії й умиває їм ноги. Того ж дня єпископ освячує миро, яке роздає по всіх церквах. У Великий четвер зранку в храмах правиться Вечірня з літургією Василія Великого, а ввечері - Страсна утреня. Під час цієї служби згадують терпіння (страсті) Ісуса Христа шляхом на Голгофу. Священик читає 12 Євангелій і переодягається 12 разів - міняє ризи (фелони). Це не припис Церкви, а давня традиція. Якщо починає священик правити службу в темних ризах, то закінчує у світлих, а останнє Євангеліє читає в червоних шатах. Перехід від темних до світлих барв символізує перехід від страстей і смерті Ісуса Христа до Його Воскресіння.

Існує повір’я, що Чистого четверга Бог відпускає на землю душі праведників, аби вони могли відсвяткувати "Мертвецький Великдень”.

Страсну п’ятницю християни вважають найсумнішим днем року, бо саме цього дня Христос помер. Це день тиші, коли люди приходять до церкви, аби поцілувати плащаницю. На Галичині віруючі люди у п’ятницю взагалі не їдять, поки не поцілують плащаницю - тканину із зображенням тіла Христа. В храмах не дзвонять у дзвони, а в момент винесення плащаниці діти гуркочуть дерев’яними калатальцями.

У страсну суботу готуються до великодньої святкової трапези. Для господарок це найкопіткіший день, адже потрібно все приготувати, спекти, зварити. Також красять яйця та виготовляють писанки. Для крашанок переважно використовують червоний колір, який символізує кров Христову. Лушпиння від яєць у давнину не викидали, а несли до річки і пускали на воду. За легендою, через 25 днів воно припливе в ірій - брахманський край - і повідомить там душам праведників про Світле Христове Воскресіння.

Світле Христове Воскресіння

Великдень (Великий день) - це тисячолітня назва свята, яким українці називають день Воскресіння Ісуса Христа. Цікаво, що наші сусіди, поляки, найзнаковішу дату християнського календаря - називають Велька ноц (Велика ніч). Після святкової літургії, яка триває у ніч із суботи на неділю, священики в храмах проголошують "Христос Воскрес!”, а віряни відповідають: "Воістину воскрес!”. Після служби процесія тричі обходить навколо церкви, а потім священик починає процес освячення обрядових пасхальних страв: пасок, крашанок, ковбас, хрону.

Після церковної служби всі розходяться по домівках і починають розговлятися. Насамперед куштують освячене яйце. Окрім паски та яєць, на столі може бути смаженина, ковбаса, риба, сир, часник, хрін, сіль та вино. В селах перед тим, як сідати за стіл, господар ішов з освяченою паскою поміж худобу, христосався (цілувався) з нею, сповіщав: "Христос Воскрес!”, а хтось із присутніх відповідав за худобу: "Воістину Воскрес!”. Тоді господар торкався тричі свяченим кожної худобини і вимовляв: "Аби ся так не брало вівці (чи корови), як ніщо не візьметься свяченої паски”.

Після розговин молодь ішла зазвичай під церкву, де розпочиналися великодні забави - веснянки, гагілки або гаївки в супроводі відповідних пісень. На Великдень усі мають веселитися, а хто сумуватиме цього дня, то й увесь рік так проведе. Якщо хтось помирає на Великдень, то вважають, що його щаслива душа піде просто до неба, бо того дня "небо отворено”.

До слова, на Великдень у дзвони дзвонити можна будь-кому. Нині в багатьох церквах вони під’єднані до спеціальних комп’ютерних систем і не потребують "робочих рук”, тому багато священників заохочують молодь користуватися звичайними дзвіночками, аби свято "дзвеніло”.

Якщо веснянки і гаївки теперішня молодь водить лише під керівництвом етнографів, то традиції Обливаного понеділка "відродилися” і "прижилися” дуже швидко, особливо в Західній Україні. Деякі дотепники навіть кажуть, що цього дня у Львові, який славиться різноманітними фестивалями, треба затвердити Обливаний понеділок як офіційне свято. Адже баняк води на голову вам можуть вилити просто в центрі міста або "розстріляти” з водяного пістолета у трамваї. Священики кажуть, що ця "традиція” немає нічого спільного з релігійністю, а більше нагадує звичайне хуліганство. Та попри це чимало туристів їдуть на Великдень саме до Львова.

Провідна неділя

Через тиждень після Великодня у неділю християни відзначають Провідну неділю. Українці вірять, що на Великдень Бог відпускає душі померлих на землю, а на Провідну неділю вони мають повернутися назад. Церковна ж назва цього свята - Томина (або Фомина) неділя. Як написано в Євангеліях, воскреснувши, Ісус прийшов до своїх апостолів, а Фома в це не повірив. "Не повірю, доки не вложу моїх пальців у Його рани...”

Цього дня в більшості регіонах України люди з’їжджаються на могили своїх близьких і рідних. Звичай поминання родичів походить ще із прадавніх, дохристиянських часів. У Радянському Союзі людей значною мірою вдалося "відучити” пекти і святити паски, але не змогли перервати тисячолітній звичай збиратися усією родиною на "гробки”.

На Провідну неділю священики службу Божу правлять не лише в церквах, а й на цвинтарі біля капличок, а потім свяченою водою кроплять могили. На Поліссі, Київщині поруч з могилами ставлять столи й лавки. І на Провідну неділю приходять усією родиною, накривають стіл, справляють поминальний обід, а буває, що і наймають музикантів, щоб звеселити душі покійників.

Цього дня не лише моляться за померлих та відвідують їхні могили, а й ставлять свічку на вікні, аби душі не заблукали і знайшли колишню свою оселю. На столі лишають освячені крашанку та паску, щоб небіжчик не був голодним та спраглим, коли знову повернеться на той світ.